Когда рисуешь ветвь, нужно слышать дыхание ветра.
Життя не проходить безслідно. Воно залишає сліди від своїх черевичків і на самому сильному місці, яке зносить все: і біль, і радість, і тривогу, і щастя, і любов і зраду...Серце людини, воно настільки сильне, що навіть після тяжких ударів долі, воно залишається жити.
Думка та ідея, вони швидко нас можуть покинути, а воно надалі живе та все відчуває. Так серце може не давати спокою, нити, плакати ,але доля моментами нашого життя вміє заспокоїти його, як мати- немовля. Воно найбільше страждає. Навіть люба дрібничка може йому залізти як заноза і довго і мучити. Але витягнувши її ми розуміємо наскільки це було пустим і без ніякого сенсу, а боліло так довго.
Легко сказати забудь. Можна забути розумом, думкою, але серце буде
пам'ятати довго, можливо й усю вічність.Так як сонце стає та сідає, так і серце може спалахувати та згасати, або ж тліти, як тліють залишки віточок, які вже давно спалив пекучий вогонь. Коли воно тліє людині найважче: сумніви, докори так і з'їдають з середини. В такі моменти ми просто вирішуємо все залишити, час усе розставить. Ні це не правильно, не потрібно все звалювати на час, він за нас не живе, живем ми, як би важко не було. Тож бережімо наше серце та не заставляймо мучити, як його так і себе, бо через це більше радості не стане, тільки неприємні спогади.

@темы: Умное!, цитата дня!